В основі лежать замкнуті часоподібні криві з загальної теорії відносності. Це траєкторії в просторі-часі, які теоретично можуть замикатися у петлю. А це означає, що частинка, рухаючись такою кривою, здатна зустріти саму себе в минулому. Перший такий розв'язок рівнянь Ейнштейна знайшов Курт Гедель ще в 1949-му, і він шокував самого Ейнштейна.
Команда під керівництвом Кайюаня Цзі побудувала квантовий аналог сцени з Інтерстеллара Нолана, де батько передає дочці повідомлення через годинник із майбутнього. Логіка така: якщо відправник у майбутньому пам'ятає, як одержувач у минулому розшифрував повідомлення, він закодує його оптимально. Петля стає не парадоксом, а інструментом.
Це не суто теорія на папері. Ще у 2010 році Сет Ллойд з MIT провів реальний експеримент і описав його так: ми відправили фотон на кілька наносекунд у минуле і змусили його спробувати вбити свою попередню версію. Парадокс не виник, бо квантова механіка автоматично відкинула всі сценарії, що порушували причинність. Природа сама собі ставить захист.
Найцікавіше тут не подорож у часі, яка залишається недосяжною. Найцікавіше те, що цей метод може прискорити звичайні канали зв'язку. Якщо приймач наперед знає, як буде розшифровано сигнал, відправник стискає дані ефективніше за будь-який сучасний алгоритм. Фізика часових петель раптом перетворюється на прикладну інженерію.
Ллойд чесно визнає: справжню замкнуту часову криву ніхто не збудував, і причин вважати її майже нездійсненною є чимало. Але, додає він, усі канали зв'язку зашумлені, і відтворити подібну петлю всередині шуму реалістичніше, ніж здається. Тобто перші повідомлення в минуле ми, найімовірніше, побачимо не як машину часу, а як новий стандарт інтернет-протоколів.