Спінтрії — невеликі бронзові або латунні жетони діаметром 20-22 міліметри, приблизно як наша двогривнева монета. На одному боці сексуальна сцена, на другому — римська цифра від I до XVI у вінку. Дві серії: перша датується 22-37 роками, друга — 30-79 роками. Епоха Тіберія, Калігули, Клавдія, Нерона, Веспасіана. І перша важлива деталь: знайдені екземпляри не мають слідів обігу, не засалені від рук. А це означає, що грошима для борделів вони бути не могли.
Ніхто точно не знає, для чого вони слугували. Це не риторичний хід — це чесне визнання сучасної науки. Найавторитетніша робота в цій сфері, стаття Теодора Баттрі 1973 року в Numismatic Chronicle, прямо констатує: жодна з популярних теорій не підтверджується наявними даними. За півстоліття ситуація майже не змінилася. Проєкт Token Communities Університету Уорвіка під керівництвом Клер Роуен завершився в 2021 році теж без однозначного висновку.
Найвідоміша версія: чоловік купував жетон з потрібною позицією, передавав повії, обходячи мовний бар'єр Риму, де раби говорили десятками мов. Звучить ефектно, але ця гіпотеза народилася в голові німецького археолога Людвіга Фрідлендера у 1886 році. Жодне античне джерело її не підтверджує. Сам Баттрі написав про це різко: немає доказів нічого з цього.
Структурна проблема ще серйозніша. Якщо це були "позиції з меню", мала б існувати фіксована відповідність "цифра-дія". А її немає. У різних спінтрій з тією самою цифрою VII зображені зовсім різні сцени. Цифри стандартизовані, сексуальні сцени — ні. Цей факт сам по собі ховає теорію борделя в землю значно глибше, ніж відсутність літературних згадок.
Альтернатива, яку розвивав Баттрі і деталізував італійський нумізмат Алберто Кампана в 1990-х: це були рахункові фішки якоїсь застільної гри, щось типу нашого покеру з фішками різного номіналу. Цифри від I до XVI добре пасують до системи рахунку очок. А еротичні сцени — нормальна частина чоловічого симпосію, де фалічні символи й непристойні жарти були загальноприйнятим жанром розваг.
Є й інші версії. "Локерні" жетони з римських терм, де треба було маркувати свою шафку з одягом — крадіжки в банях були хронічною проблемою. Або жетони для збору податку з повій, який Калігула запровадив під назвою vectigal: повія здавала їх збирачу як свідчення обсягу роботи. Обидві теорії мають один спільний дефект — нуль прямих джерел і нуль археологічних знахідок у відповідних контекстах.
Найновіший і академічно найсерйозніший підхід належить Клер Роуен. Технічний аналіз штампів показав, що еротичні жетони і жетони з портретами Юлієво-Клавдієвої династії — Августа, Лівії, Германіка — виготовлялися в одній майстерні одними інструментами. Тобто це продукція приватної римської мануфактури, яка випускала різноманітні жетони на замовлення. Можливо, єдиної функції в них взагалі не було.
А тепер найкращий поворот усієї цієї історії. Слово spintria в античності означало зовсім не жетон. У Светонія і Таціта так називали молодого чоловіка-проститутку, від грецького σφιγκτήρ — сфінктер. Тобто спінтрія — це людина, не предмет. Назва переноситься на жетони лише в 1559 році, через півтори тисячі років після того, як ці жетони були виготовлені.
Зробив це венеціанський гуманіст Себастьяно Ерріцо у трактаті Sopra le Medaglie Antiche. Побачивши еротичні зображення, він припустив, що це і є ті самі "спінтрії", про яких писав Светоній у контексті оргій Тіберія на Капрі. Помилкове припущення, нічим не обґрунтоване. Назва прижилася і стала фактом — наступні три століття вчених повторювали її як аксіому.
Тому й фотографії в інтернеті переважно низької якості. Знайдено всього близько двохсот таких жетонів за всю історію археології, більшість — у приватних колекціях. Британський музей, Кабінет медалей у Парижі, нумізматичні зібрання Берліна й Капітолія в Римі їх практично не виставляють. Інституційна сором'язливість плюс побоювання щодо нелегальних контекстів використання зображень.
У 2018 році в Помпеях під час нових розкопок району Регіо V знайшли набір спінтрій разом з ігровими костями. Це єдина археологічна знахідка, яка прямо пов'язує жетони з ігровим контекстом. І саме вона серйозно посилила теорію Баттрі та Кампани. У 2012 році ще одну спінтрію витягнули з Темзи — перша знахідка на британських островах. Зберігається в Музеї Лондона, фото пристойної якості.
Те, що в нашій культурній пам'яті спінтрії пов'язані саме з Тіберієм і Капрі — це літературний міф 16 століття, який за чотириста років став сприйматися як давня істина. Прекрасна ілюстрація того, як працює міфотворчість навколо моторошних історичних фігур: знаходять артефакти невідомого призначення, накладають на них наявну легенду про збоченого імператора, і отримана картинка стає "доказом" самої легенди.
Структурно це той самий процес, який ми спостерігаємо в реальному часі. Через дві тисячі років хтось напише академічну статтю про те, як зачорнені файли Епштейна 2025 року стали в популярній уяві "офіційним підтвердженням" теорій, що насправді існували задовго до файлів і просто шукали матеріальної опори. Артефакт виявляється важливішим не своїм змістом, а тією легендою, до якої його прив'язують.
Тож чесна академічна відповідь у 2026 році звучить так. Спінтрії — імовірно, ігрові фішки якоїсь римської застільної гри, виготовлені приватною мануфактурою в епоху перших імператорів. Але точно ми не знаємо. Усе романтичне про Капрі, борделі й сексуальне меню — це надбудова пізніших епох. Від венеціанського гуманіста до вікторіанських цензорів і сучасних авторів нон-фікшн книжок, які повторюють одне одного без перевірки джерел.